В сентябре нашему театру исполнилось 30 лет
со дня основания!

Ювілей із математичною точністю

День народження театру — справа делікатна. Оскільки метрики в таких випадках не видають, театри, як правило, не переймаються надмірною педантичністю і свої круглі дати святкують цілий рік. Так і масштабніше, і зручніше, а то думай–гадай, коли починати відлік історії — з дня першої прем’єри, з репетиції цієї прем’єри чи з дня підписання відповідного наказу. Театр драми і комедії має гарний привід посвяткувати з математичною точністю, адже саме 7 вересня 1978 року відбувся перший збір трупи. І, залишивши урочистості на потім — зрештою, попереду ще цілий сезон, — пригадати все найцікавіше, що було в житті за ці тридцять років.

Першу виставу в репертуарі Театру драми і комедії — «Найвища точка — кохання» за Родіоном Феденьовим, було зіграно 21 квітня 1979 року. За свій більш ніж десятирічний мандрівний період — не маючи власного приміщення — театр зберіг своє обличчя та ім’я завдяки гостинності різних театральних майданчиків Києва. Новосілля, яке в колишньому кінотеатрі «Космос» відзначали виставою «Я завжди твоя наречена» за Іоселіані. Гастролі та фестивалі в Грузії, Білорусі, Німеччині, Туреччині, Польщі, сенсаційний спектакль «Брехня» (режисер Балабан уперше в російськомовному театрі поставив україномовну виставу), 2002 рік, коли в офіційній назві театру з’явилося заслужене «Академічний», 25 статуеток премії «Київська пектораль»... І подякувати тодіш­ньому міністру культури Сергію Безклубенку, який був одним із ініціаторів створення цього театру.

Мені дуже подобається, як актор Анатолій Ященко порівняв будівлю Театру драми і комедії з кораблем — білосніжним, романтичним... Так і хочеться зійти на його «палубу» й поплисти подалі від метушні великого міста, в далекі й заманливі світи Шекспіра, Гоголя, Манна, Ростана, Чехова, Кокто... Поряд із ним сьогодні височіє диво архітектури торговельно–розважального призначення, де інша романтика, інше мистецтво, інші ціни на квитки і на каву, інші суми в гаманцях відвідувачів. Але заздрити хочеться все одно тим, хто вже багато років долає невеличку відстань від станції метро «Лівобережна» до улюбленого театру. Виховані на виставах Театру драми і комедії, в новому сезоні вони також стануть очевидцями цікавих (принаймні сподіватися на це є всі підстави) робіт провокативно–відвертого Андрія Білоуса, який готує «Ричарда ІІІ», патріарха й художнього керівника театру Едуарда Митницького, який обіцяє свою версію чеховських «Трьох сестер», зав­жди справедливого у своїх акцентах Олексія Лісовця — він на театральний сезон 2008—2009 запланував «Обличчя і маску» Кьяреллі...
9 вересня виставою «Дні пролітають зі свистом...» Театр драми і комедії починає свій 31–й сезон.

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА, «Україна молода» 06.09.2008 року.

Ювілей творчих перемог

«Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра досяг 30-річчя
Офіційне відзначення цієї дати перенесли на листопад. Очевидно, з огляду на літню відпустку, що трохи вибила зі звичної колії як акторів, так і глядачів. А втім, новий театральний сезон відкривається уже сьогодні. І, судячи з афіші, в одному з найулюбленіших театрів киян продовжують розвивати тематику людських стосунків, адже "життя людського духу", за Станіславським, поки що ніхто не відміняв.

Тридцять років тому, 7 вересня 1978-го, відбувся перший збір трупи театру. Та лише через 12 років, у 1990-му, колективу надали власне приміщення на лівому березі Дніпра. Поява нового мистецького колективу підтвердила тенденцію до лібералізації суспільства, адже раніше радянське керівництво з певною пересторогою ставилося до цього, побоюючись вільнодумства митців. Зрештою всі ці роки суспільна, а тим більше політична тематика режисера й незмінного художнього керівника театру Едуарда Митницького цікавить значно менше, аніж феномен людської душі. Адже й сьогодні, звертаючись переважно до класичної літературної спадщини (в репертуарі театру “Анна Кареніна” Льва Толстого, “Так скінчилося літо” Ірвіна Шоу, остання на цей час прем’єра Митницького “26 кімнат” за Антоном Чеховим), театр випробовує героїв своїх спектаклів на міцність почуттів і твердість переконань.

Свій 31-й театральний сезон Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра відкриє виставою на малій сцені “Дні пролітають зі свистом” за п’єсою сучасного російського драматурга Миколи Коляди “Стара зайчиха” (робота режисера-дебютанта Ксенії Холоднякової, випускниці театрального університету імені Карпенка-Карого майстерні Едуарда Митницького). На основі доволі гротескної історії Коляди режисер у дусі психологічного театру вибудовує дуель між чоловіком і жінкою, таким чином віддаючи належне своєму майстрові, представникові традиційної школи.
Однак режисери, учні Едуарда Марковича, завжди мають власний погляд на театр. Тим більше, що найталановитішим із них майстер завжди дає можливість реалізуватися, пропонуючи для постановки сцену свого театру. До слова, нинішнього сезону пан Митницький збирається віддати обидві сцени свого “дітища” — велику і малу — для експериментів інших режисерів.

У тому, що мудрий педагог дає ази професії, не нав’язуючи свого бачення, можна переконатися на виставах Юрія Одинокого і Дмитра Богомазова, Олексія Лісовця і Андрія Білоуса. Більшість із цих, уже визнаних майстрів, працюють з іншими колективами, але продовжують ставити і на своїй першій сцені. У найкращих їхніх роботах — абсурдистській “Чегзі” та в “Останньому герої” за Олександром Марданем (вистави Богомазова), модерновій драмі “Ромео і Джульетта” за Шекспіром в інтерпретації Олексія Лісовця, відвертій і водночас цнотливій виставі “Небезпечні зв’язки” Шадерло де Лакло і в “Лоліті” за Набоковим у режисурі Андрія Білоуса — нові ролі й несподівані для себе амплуа приміряють такі зірки театру, як Володимир Горянський, Анатолій Ященко, Віталій Лінецький, Лев Сомов, Світлана Орліченко, Леся Самаєва. Минулого сезону до колективу театру зараховано народну артистку України Аду Роговцеву, яка грає у виставі “Рожевий міст”.

Щодо планів на найближчий час, то в новому сезоні режисер Андрій Білоус планує поставити “Річарда ІІІ” за трагедією Шекспіра, на прем’єру можна очікувати вже наприкінці жовтня. Ближче до зими Едуард Митницький, продовжуючи інтерпретувати чеховську драму, обіцяє довгоочікувану прем’єру “Три сестри”. А в новому році Олексій Лісовець поставить “Ліолу” за п’єсою італійця Луїджі Піранделло.

Як бачимо, і цього разу театр віддав перевагу класиці. Однак можна не сумніватися, що усі вистави саме про нас теперішніх».

Ганна Денисенко, «Хрещатик», 08.09.2008 р..

30 років зі «свистом»

Одним із перших у нашій столиці відкриває свій сезон Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра

Учора «лівобережці» показали одну з останніх прем’єр — «Дні пролітають зі свистом...» М. Коляди, а протягом року вони обіцяють потішити своїх глядачів щонайменше трьома прем’єрами. Трагедію В. Шекспіра «Ричард ІІІ» вже наприкінці жовтня обіцяє репрезентувати Андрій Білоус; розпочав репетиції Олексій Лісовець над п’єсою Л. Піранделло «Ліола», суттєво її переробивши; а художній керівник театру Едуард Митницький працює над п’єсою А. Чехова «Три сестри».
Однак цього року є ще й особливий привід привітати цей відомий колектив та згадати, з чого ж усе починалось, адже 7 вересня виповнилося 30 років із дня першого збору трупи.

РОЗМОВА У ФОЙЄ
Едуард Митницький — засновник театру і незмінний його лідер протягом всіх цих років — веде відлік часу нового театру від доленосної розмови з тодішнім міністром культури УРСР С. Безклубенко, яка відбулася у фойє Театру російської драми ім. Лесі Українки. Ця розмова потім мала продовження вже в державному кабінеті, а її результатом стало рішення про заснування нового театру в Києві.

Вже в середині 80-х із впевненістю можна було говорити, що сам факт створення Театру драми та комедії свідчив про відчутні демократичні зрушення в суспільстві та зміни мистецькі й політичні. Однак історична доба — це лише одна складова із сукупності різноманітних об’єктивних і суб’єктивних чинників, які в сумі, власне, утворюють творчу біографію театру.

Театр драми і комедії розпочинався у доволі розкутому форматі напівстудійного експерименту. Ядро колективу склали актори драматичної трупи «Укрконцерту», а решту митців на конкурсній основі підібрав головний режисер Митницький. Приміщення і сцену «по-братськи» ділили із міським ляльковим театром (що містився в будівлі нинішньої Київської синагоги) — це була благородна акція підтримки початківців, яку зініціювала колишній директор «лялькарів» Олеся Капрелова. Розрахунок простий — вистави для дітей гратимуть вдень, а ввечері сцена вже була у розпорядженні Театру драми і комедії.

На цей же період випадають численні гастрольні поїздки, а також виступи на різних театральних сценах міста (бо відсутність власного стаціонарного приміщення змушувала колектив до постійного руху і творчої мобільності). Репетиції проходили більш ніж у 25 приміщеннях, серед них були неопалювані складські підвали, кімнати поруч із ЛТП, квартири і навіть... підвіконня! Саме в таких «екстремальних» умовах народилася більшість із 57 вистав репертуару.

Мандрівне життя не тільки згуртувало учасників спільної театральної справи, але, як свідчив головний режисер, навіть позитивно вплинуло на техніку акторського виконання, на здатність зосереджуватись на роботі попри всі обставини. А складні умови праці залишили по собі на згадку цінний досвід — вміння прилаштовуватися до різних сцен із збереженням всіх необхідних художніх засобів виразності вистави на належному рівні.

Отже, 7 вересня 1978 року відбувся перший збір трупи Театру драми і комедії. Не можна не згадати принаймні кілька прізвищ тих, хто стояв у витоків нового Театру. Це П. Морозенко, Б. Романов, Л. Лимар, М. Бабенко, С. Пазенко, М. Бондарєва, В. Ільєнко, А. Васильєв, О. Месеча, Т. Камбурова, Г. Корнєєва, Б. Литвин, М. Ліч, Т. Пивоварова... Із перших днів в театрі працює завідуючий музичною частиною О. Курій.

ДІАЛОГ ІЗ ДОБОЮ
21 квітня 1979 року зіграли першу прем’єру за п’єсою молодого одеського драматурга Родіона Феденьова — «Вища точка — кохання». Цікаво, чи передчували тоді актори разом з режисером Е. Митницьким, що ця вистава стане першою із майже ста сорока вистав майбутнього? Судячи із запалу і щирої зацікавленості спільною справою — передчували чи принаймні вірили в це.

Такі трохи пафосні інтонації — не перебільшення. Власне, їх можна було розчути і в пристрасних виставах Театру, як, зрештою, і в багатоголоссі нової епохи перебудови, яка після принципових заперечень існуючих норм почала вимагати ствердження інших.
Майже всі рецензенти зазначали домінування в мистецькому стилі Театру драми і комедії неприхованої публіцистичності як прагнення до відкритого діалогу із добою. Пошук обличчя нового героя серед представників робітничої інтелігенції, що її популяризувала тогочасна драматургія, і бажання дійти до суті соціальних процесів (як змін, так і їхньої відсутності) через аналіз і діагностування духовного стану людей — ці дві взаємопов’язані лінії можна назвати «програмними» для ідейно-тематичного спрямування творчих зусиль колективу.

Якщо розглядати шлях до втілення цієї мети крізь призму вибору драматичних творів, то цілком закономірно, що на початку превалювали п’єси популярних свого часу драматургів Яр. Стельмаха, Л. Хоролець, А. Салинського, Р. Феденьова, О. Іоселіані, М. Рощіна, О. Гельмана, Л. Жуховицького, О. Штейна — авторів із критично-вимогливим ставленням до дійсності. З часом — поступово, але впевнено — на афіші почали з’являтися раритетні для української сцени імена: Ю. О’Ніл («Кохання під в’язами»), Ф. Достоєвський («Настасья Филипповна»), В. Шекспір («Гамлет»), А. Чехов («Чайка»), Е. Олбі («Всі в саду»), М. Булгаков («Собаче серце»), Д. Голдмен («Лев взимку»), У. Гібсон («Двоє на гойдалці»)...

Так розмірено рухаючися вперед, театр підійшов до нової доби — Незалежної України. Буквально за рік до розпаду Радянського Союзу Театр драми і комедії отримав постійну київську прописку в будівлі колишнього кінотеатру Космос, а заразом і доповнення до назви — «на Лівому березі Дніпра».

Нові історичні обставини, звичайно, не могли не вплинути і на стратегію розвитку, і на світогляд театру. З одного боку, вибір драматургії для втілення почав обмежуватися лише власними мистецькими вподобаннями, але з іншого боку — життя репертуарного театру в умовах ринку потребувало ще й підвищеної уваги до інтересів масового глядача. Знову ж таки, вибір естетичних програм, режисерів, а отже і шляху подальшого розвитку театру став абсолютно вільним від жодних ідеологічних установок, і в той же час потрібно було подбати про пошук індивідуального стилю і формулювання переконливої творчої програми.

І саме в цей час волею таємничого театрального провидіння, чи, можливо, в силу цілком об’єктивних історичних закономірностей, в режисуру приходить молоде покоління — серед них і учні Едуарда Митницького: Олексій Лісовець, Дмитро Богомазов, Дмитро Лазорко, Юрій Одинокий, Андрій Критенко... Такий своєчасний прихід цих режисерів дав потужний поштовх для подальшого розвитку. Справедливості заради слід зауважити, що і нинішнє життя театру, яке можна назвати стабільним, тобто таким, що апріорі виключає радикальні зміни чи ризиковані акції — є не чим іншим, як інерційним рухом, силу і напрямок якого певною мірою зумовило саме це покоління молодих режисерів.

Однак встановлення високої планки професійного рівня як певного орієнтиру для численних режисерських пошуків, як і формулювання «ідеї» Театру драми і комедії, безперечно, належить художньому керівникові — Едуарду Митницькому. Тож суть і мета існування цього театру, як відчуває і формулює їх Митницький — в художньому опорі навалі низькоякісних, безідейних, бездуховних та позапрофесійних зразків сучасного, умовно кажучи, «мистецтва». Однак цей своєрідний «опір» відбувається не через агресивне суцільне заперечення всіх і вся чи безкінечне декларування, «як то має бути». А лише через ствердження і відстоювання своїх позицій: випуск нових вистав, самоповагу і спробу не втратити ані професійної гідності, ані репутації у публіки.

Такі, на перший погляд, прості принципи існування театру дають переконливі результати. Якщо прискіпливо перерахувати нагороди, відзнаки, дипломи театру, а також географію його гастрольних поїздок, то текст довелося б на цьому і завершити за браком місця. Скажу лише, що за останні кілька років театр встиг побувати зі своїми виставами в Одесі, Львові і Харкові, в турецькому Трабзоні, російському Санкт-Петербурзі, білоруському Могильові. А за час існування театральної премії «Київська пектораль» Театр драми і комедії встиг отримати 26 нагород у різних номінаціях! Озираючись назад, розумієш: є чим пишатись, але колишні «трофеї» невблаганно перетворюються на солодкі спогади, а життя триває...

Сьогоднішня афіша Театру драми і комедії свідчить, в першу чергу, про бажання збалансувати репертуар. Звичайно, як і по всій Україні, превалювання класичних творів, у нашому випадку — В. Шекспіра, А. Чехова, Л. Толстого, Е. Ростана, О. Островського, над сучасними помітно неозброєним оком. Але це явище — тенденційне для всього українського театру і свідчить у першу чергу про брак адекватної, тобто суголосної театральному процесу сучасної української драматургії.

Тим не менш, на афіші театру час від часу з’являються імена сучасних українських драматургів О. Ірванця, Р. Феденьова, О. Марданя, російських — Н. Птушкіної, Є. Унгарда, М. Коляди, зарубіжних — Й. Бар-Йосефа, Х. Левіна, А. Герні, П. Вогел. Твори, що ними зацікавився театр, не позначені радикальними мистецькими формальними чи естетичними пошуками, а продовжують традиції класичної п’єси. Проте тематика і ідейні максими цих творів, безперечно, належать сьогоденню.

До речі, довелося якось почути закид на адресу театру, що, мовляв, на світанку створення він позиціонував себе як «театр актуальної п’єси». І яким чином — запитували доволі саркастичним тоном — сьогодні театр збирається виконувати цю програму? Чи вже, може, давно час заявити про зміну курсу?

Щоправда, нез’ясованим лишилось питання, а хто взагалі регламентує термін дії певних курсів і напрямків у театральному світі? І чи потрібно зайвий раз зупинятися на тому, що «все тече, все змінюється», а отже і театр, як живий організм, цілком природно обирає інші пріоритетні для себе завдання, однак, звичайно, не перекреслюючи свій попередній досвід, а трансформуючи його у нові якості. А якщо все ж спробувати відповісти на запитання, то сьогодні Театр драми і комедії прагне бути, швидше за все, «театром актуальної теми». Однак не соціальної, як то було колись, а морально-етичної, філософської. Тобто говорити про те, чого сьогодні бракує в сучасному суспільстві ХХІ століття і чим небезпечний тотальний дефіцит добра, справедливості, любові в нашому світі. Тож і вистави за класичними творами на сцені Театру драми і комедії теж покликані максимально резонувати із сучасністю, вкотре ревізувати одвічні етичні й моральні проблеми, досліджувати зміни у поведінкових моделях класичних героїв з огляду на приналежність їх новому історичному часу.

І є ще одна риса, яка, безумовно, бере свій початок у колишній орієнтації творчої манери театру на «публіцистичність» вистав. Цю рису можна назвати своєрідною стилістичною ознакою театру: у створенні образного світу спектаклю ніколи не робиться наголос на зовнішній епатаж, ультрасучасність чи порожню, як паросток бамбуку, «красивість» сценографії. Головний художник театру — О. Луньов, а також найчастіше запрошувані до співпраці художники І. Несміянов та О. Друганов, реалізують свої творчі ідеї саме в рамках такого стилю — «а-ля бідний театр».

Така художня стратегія, скажімо, образного мінімалізму і естетичного аскетизму, на думку Едуарда Митницького, має мобілізувати в першу чергу внутрішні, душевні резерви кожного окремого виконавця і саме ці емоційно-світоглядні «ресурси» мають стати основними засобами виразності режисера. Лише за цих умов, вражає Митницький, театр може авторитетно і професійно розповідати про «життя людського духу», зрештою, тим самим реалізувати не основне своє призначення.

ПРАГНЕННЯ ДО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ
Не можна не сказати кілька слів і про трупу театру, що перебуває в чудовій творчій кондиції і дійсно складає монолітний колектив. Мабуть, головна характеристика, що її можна застосувати до всіх без винятку акторів Театру драми і комедії (вона ж і основна умова роботи тут), — це прагнення до постійного самовдосконалення. Едуард Митницький досить прискіпливо контролює й вираховує художній рівень кожної майбутньої вистави, запрошує до співпраці досвідчених, високопрофесійних режисерів. Власне, передумови для індивідуального акторського росту — ще один пункт у театральній стратегії Митницького. Але, звичайно, потрібне ще й зворотне бажання, а головне — безперервна праця.

Тих, хто повірив у ефективність саме такого кар’єрного і творчого росту, — переважна більшість. Їхні імена відомі театральному загалу, а також телеглядачам і кіноманам. Це — Ада Роговцева і Володимир Горянський, Неоніла Білецька і Віталій Лінецький, Леся Самаєва, Ірина Мельник, Андрій Самінін і Олеся Жураковська, Микола Боклан і Костянтин Костишин, Петро Миронов і Наталя Циганенко, Лев Сомов і Ірина Мак, Світлана Орліченко і Оксана Архангельська, Тетяна Круликовська і Анатолій Ященко, Олександр Ганноченко і Світлана Золотько, Олег Месеча і Тамара Кібальнікова, Станіслав Пазенко і Маргарита Бондарєва, Володимир Мовчан, Сергій Солодов, Володимир Ільєнко, Ніна Ліч і Галина Корнєєва, Дмитро Лук’янов, Володимир Цивінський, Алла Маслєннікова і багато інших...

Однак уже досить упевнено і цілеспрямовано крокує покоління молоді, яке буквально за кілька театральних сезонів заявило про себе яскравими і цікавими роботами. Найпомітніший, мабуть, висхідний рух в роботі Наталі Озирської, Дмитра Суржикова та Олександра Кобзаря. Однак диференціація доволі умовна, адже заслуговують на пильну увагу і Михайло Кукуюк, і Віталій Салій, і Анастасія Баша, і Ольга Лук’яненко, і Олексій Тритенко. Думаю, не помилюсь, коли атестую їх як майбутніх зірок театральної сцени.
Хоча слово «зірка» не до вподоби художньому керівникові. Власне, і не саме слово, а те значення, яке в нього сьогодні вкладають. Едуард Митницький часто називає трупу Театру драми і комедії «колекційною», маючи на увазі, що випадкові люди трапляються рідко і найчастіше дуже скоро йдуть. А залишаються ті, хто нездорові амбіції та професійний егоїзм вміють приборкувати задля загальної справи.

Мені здається, сьогодні Київський академічний театр драми і комедії має достатній досвід, досить високий мистецький рівень і потужний творчий потенціал, щоб зробити наступний крок у своєму поступальному висхідному русі. Що конкретно стане каталізатором майбутніх змін — побачимо. Чи то з’явиться на мистецькому обрії цікава українська драматургія, чи дочекаємось плеяди молодих режисерів (тим паче, що А. Білоус вже активно співпрацює з театром, поставили свої перші вистави цьогорічні випускники курсу Е. Митницького — К. Холоднякова, Т. Трунова, І. Матіїв), чи зрештою будівництво демократичного суспільства зрушить із мертвої точки і, певним чином, змінить стосунки театру із владою, соціумом, часом.

В будь-якому разі нині Театр драми і комедії цілком готовий до плідного мистецького діалогу і активних дій. Як це було 30 років тому, як це, сподіваємось, буде й надалі.

Ірина ЧУЖИНОВА, спеціально для «Дня». Фото Євгена ЧЕКАЛІНА, «День», 10.09.2008 р.